The Land of All Those Lost

By Kateryna Kalytko

Translated from the Ukrainian by Oleksandra Gordynchuk

 

Water

We all remembered war. It was the only way to live—these memories were our spines and partly our air. We all remembered at least one, and when in rare lulls between them those were born who had not seen a war, it was corrected before too long. Usually when those newborn children developed their first tenacious, meaningful memories—and who can say that fate has no patterns?! So, we all had a memory of war. And there were many orphans around. My parents, the only ones I had, were not my own, and considered me very fortunate to be taken in by them as their son. I didn’t make a mistake saying, “taken in as their son.” Yes, they harmed me more than a lonely childhood, starvation, malice, beggary, and life on the streets ever could. They always wanted a son. They didn’t tell anyone they adopted an orphan girl and brought me up as a boy.

I could remember very little from my life before that, only a dark house with ceilings so high I couldn’t see them. Cold was the only master of that house. Orphans lived there, a great many children, afraid of one another, tucked in corners, crying or baring their almost animal-like teeth. I was one of them. I remember pressing my ear to the wall and listening to worms gnawing timbers at night. I could sit like that for a whole long evening. Some children would disappear from that house, new ones arrived instead. It seemed that the only thing we did was roam about the rooms in half-darkness; some children were crying all the time. Shadows of the local widows would appear sometimes as if painted on the walls in thick, black color. They silently walked into the rooms, patted our heads, handed out food, washed us, mended our clothes, and then disappeared again. One day my adoptive parents came—and I disappeared from that dark house too. No one remembered who I was there or where I came from, I didn’t know myself very well either, so they made me their son right away. They called me Lale, a name fitting for either a boy or a girl. All the children here had floral names. Plants didn’t favor our poor soils and suffocating fogs creeping over the mountain ridge almost every day. So, adults raised us, children, instead—we had the same beautiful names and were obediently silent most of the time. The elderly, who enjoyed special honor—old age was a reward not for everyone and surely meant they were the chosen ones—told us that a long time ago a giant had fought a dragon in our mountains. And the ridge we lived on was the dragon itself that turned to stone when that giant pressed him to the ground. The ravine where our town cradled, like in a nest, was that dragon’s neck, strangled by the giant’s strong hands all those years ago. That’s how our town is called—Dragon’s Neck. The dragon’s steep sides, covered with petrified scales, became an unsurmountable obstacle all the nearby roads led to. The dragon spread from one corner of the sky to another, and the only road to the other side of the mountain went through our town. Caravan leaders paid us hefty fees for the right to climb our narrow, steep path, walk through the Western Gate and then along the main street, polished like a copper mirror after a century of travels, then pass by all the two hundred of houses and go down through the Eastern Gate along the same steep path into a serene, cozy valley never touched by poisonous fogs, where rains gave life to rich lands of fruitful gardens, where travels became safe and pleasant. A descent to that valley in a clear weather took a full day. We could see new travelers off out of the town in the evening and then run uphill in the morning to watch them still descending, tiny and amusing. The valley dwellers also paid Dragon’s Neck a tribute of gratitude for protecting them from invasions. If we could eat and drink gold, we would forget about hunger and thirst. The Western Gate was gilded at the cost of the town’s treasury; two huge eggs—dragon’s, they said—hang on a rope as thick as my arm above the entrance inside. As a child, I liked to run and meet caravans on their way, and then enter the town with them getting under the feet of loaded horses and camels, gazing at unusually dressed strangers. The gold on the gate shone dimly, and if you raised your head and looked from below you could see a small hole in the eggshell. Reaching our town meant reaching safety, for its walls were strong and invulnerable. They withstood plenty of attacks, with many more to come. And many more orphans with floral names to come, too. Our town was always fought for. It was a gate and a key at the same time; everyone who led their armies to conquer new lands needed it. We have always been at war.

Also, we had perfect dungeons. They used to say that prisoners kept in there began to talk to their ancestors long before their death. Those dungeons were stone cells made by nature itself, caves with many levels, going deep into the damp soil, with incredibly thick walls and narrow passages. Hopelessly deaf to groans and pleadings. They were also quite profitable: when rumors and searches reached far enough, the whole groups of pilgrims would come for some captives, bringing hefty ransom and no less hefty promises, begging on their knees. Sometimes a deal was made, a prisoner was set free, but usually he was already insane, wild, no longer able to recognize anyone. Other captives, special ones, were brought from the valley. They offered us many coins for keeping them in our dungeons, so that even echoes of their names would never be heard above the ground again. It was the oblivion that devoured most of the gold.

I’ve never been below. A trip there was a long one, dangerous and needless. I, a she. I clearly remember the day when I began seeing myself as I-she instead of my usual I-he, but I should first tell about all these endless, unbearable days of being a man. Although, come to think of it, boy’s skin did me some good after all: it let me learn to read and write, and then to unroll old parchment scrolls in the town’s library. There I tried to count all the attacks and sieges we withstood, but their number turned out to be much bigger than my little head could handle. However, I could not recall a single one. When I talked about this with my father, he always claimed that I, his son, had surely witnessed at least one attack, but I didn’t remember it, for it was too scary to remember. And every time he would look up at the sky in silent gratitude either for my survival, or for my oblivion and his survival, or for all together. He was a blacksmith. My mother was a skilled seamstress, and it was only her who sew my clothes, even when her eyes went bad. No one else would sew them without asking unwanted questions. She called me ‘a sweet son of mine’, patted the back of my close-cropped head and flat, swarthy cheeks, but behind my back she told my father that she was afraid of my devilish green eyes.

All boys had to work after turning ten. It was a way to master a craft and to earn a couple of extra coins for the family. Girls were taught sewing and embroidery, but my mother would never teach me that. My parents hoped that I would work along my father in his shop but I turned out—I-he turned out—to be too weak for that. Our neighbor, a water-carrier, took me on as an apprentice. He was a kind man who always considered me a weakling and never gave me too much to do. The work, I must say, was even honorable—water was of immense value for us. It did rain, but all the life-giving liquid would stream right away down to the valley, where life thrived to our envy. Once I said—I-he said—to my parents that we should move there—and took a good beating right away: we lived in a proud town that would never give up its status of The Heavenly Gate for some two harvests a year. So, I—I-he—bit my tongue and since then worked without saying a word.

We had only two wells, sacred and shallow: as the old water-carrier explained to me, rainwater gathered between the layers of soil and kept them moist. Foretelling a long drought, the wells would turn salty, and then water would be left only at the bottom, and people would take out buckets half-full of sand. Even in the best of times water from these two wells was far from being as clean and tasty as that from the Stone Eye, which was two hours away on a horseback from the Eastern Gate. The Eye was incredibly deep, carved in rock as if pushed inside by that giant who strangled the dragon, and always full of ice-cold water. We used to go there three times a week. The road was tough, our work honorable, water expensive. People were happy to pay for it though, and even pushed some home-made treats into my hands, sometimes an extra coin, too. But our main job was to fill barrels as tall as a man. Those barrels were kept in a secret cave, to have water supply in case of another siege. The cave also had our armory, and when not busy with their main duties, children had to work there as well: to count and to move stone carved cannon balls to corners, to repair tar pots, to sharpen arrow tips, filling trunks with them.

Older children didn’t work with us, practicing with swords instead. Oh, and how eager we were to grow up! If after all this some time was left, we were allowed to play. But games were not plenty either. Oftentimes I—I-he—daydreamed about open spaces to run freely and about real, huge trees to climb. Branches of those growing on our stony soil could barely hold a cat. And my friends, most of whom worked on small patches of fertile land on man-made terraces along with their parents, toward the evening became too tired to run along the narrow, dangerous paths. Most times boys and I would throw colorful stones on the square between the sacred wells or shoot from a sling or self-made bows. The bows were far from harmless; once a friend of mine accidentally shot a neighbor’s goatling, and we had long recalled with jolly horror how the neighbor screamed and how that boy came in for a lot of trouble at home.

I always felt there was something wrong with me. I kept my distance and in such a way I avoided both untimely revelation and truly close friendship. Instead I had my own amusement, rare and, thus, precious. There was a hollow in the bushes behind the cemetery, right under the eastern rampart, that used to turn into a small lake after a heavy rain. So, after a rainstorm I would rush—I-he would rush—there, before the fog that stole paths and corroded eyes curled above the wet hills; I would swim there, or I-he would swim, naked, until my joints ached. In a day or two the lake would disappear, as if it, too, went down there, to the valley, where caravans went, while I—I-he—watched them turn into small necklace beads. Once I felt like showing my lake to my friends, and it was on that day that I-he turned into I-she. I was not ten yet, it had just stopped raining and we were racing each other to the lake, scraping through wind thorn bushes that always showed the direction and the way wind blew on the hills. I had to stop for a moment—a branch torn my pant, caught my ankle and badly scratched my leg, so I had to untangle it—but boys were at the lake already, taking their shirts off, jumping into the coolness of the lake at a run, screaming and splattering. I was watching them and getting shivers, but not from water—it was only now that I realized how different their bodies were from my own. They had narrow hips, covered with dark hairs; legs strong like branches of a wind thorn bush that had been climbing up the hill before we were born and would be after we die; buttocks hard like green fruits of a wild apple tree, their halves tense from cold, clenched; back muscles rippling, built up from hard labor; even the thinnest boy’s shoulders wide. Compared to them I was a lump of dough, mellow from warmth, spreading out white, tender limbs, looking for curves to follow, smoothing out sharp angles, swelling up in forbidden softness, a promise of tenderness. And every one of my friends had a symbol of their sex, a childish, timid flower bud, bathed unexpectedly in cold water, yet I would never get a flower like that. It was as if I suddenly felt this invisible splitter that hurt me so long, wandering in my body. I was a field trampled down by horses although it was not a field of a battle. A eunuch not even born as a man. Cold was getting under my clothes, tickling me under the collar, in my bosom, and I-she realized—yes, at that time I was already an I-she—that I would not take my clothes off in front of them, not now, not ever, and how close I-she was to revealing myself. “Lale, Lale, come to us! What are you doing there, mate?!”—my friends were shouting, but I—I-she—was shaking my head no, shouting back that I was cold, and wrapping myself up, frightened, in clothes that were my last resort. I-she sat on a stone in stupor while my friends swam to their heart’s content, and never again did my entire body ache like it ached that day. From that moment I-she knew who I was, but I continued to be who I was made to be. I kept even further back from my friends and eventually became a loner, laughed at behind my back. But it didn’t hurt. It never hurt as much as on that day at the lake, where I-she found and lost myself for good. Later I swam in that after-rain lake several times, alone now, and every time water tasted bitter to me, and I felt like it skinned me alive with its green tongue.

▱

As I was growing up, my parents began to realize their mistake—we had no future. Together at least. For my twelfth birthday, my father made a beautiful knife with a thin, sturdy, deadly blade, he even carved a handle from bone by himself and decorated it. I-she played with it once, ran my finger along the patterns, and then threw it under the bench—it was annoying, as if it was mocking me. He said nothing, it wasn’t the first time he felt bitter. I—his son!—was stubbornly mediocre in the exercises with weapons. When the first blood came, it got even worse. My mother sternly explained that I should be ashamed of it and taught me to be silent about it and hide it. She tried to teach me to be disgusted with my body so authoritatively that it only made me passionately interested in it, in all its pulsating liquids, in all its unknown but powerful desires.

My former friends and the boys of my age got sweethearts one after another, some better, some worse, but still. I used to look at those girls with envy—breasts in tight clothes, waists accentuated with belts with brassy trinkets, long braids decorated with ribbons and flowers. The feeling that I had was strange—as a boy, I-he should have got a sweetheart as well, but in reality, I-she dreamed of becoming one myself, although I couldn’t express it with words. To give my parents grandchildren, I would have to reveal our family secret, leaving our past life together behind. And even if I could get over all the mockery and the rumors that would follow, brought up as a boy, I simply would not know what to do with my husband-to-be or how to please him. No one would want to take me. At night, I would silently cry in bed, hugging my knees and biting my knuckles. My body didn’t obey, it was growing relentlessly, pushing the clothes sewn by my mother aside, like leaves in a bud, breasts stubbornly sought to be noticed, hips and buttocks rounded; my posture changed, my gait got ridiculously graceful, not boyish at all. I cried about it, for I didn’t know how to deal with it, what to do about it; my body desired the unknown, the longing would wake up every night, the fire would heave and hum inside me, breaking loose, licking my hips, turning me by dawn break into a piece of charcoal. My parents didn’t know what we were supposed to do either. I asked my mother why they did this to me, and she didn’t have an answer. At first, she said something about protection. To protect me? From whom? And did they really protect me? If not me, but themselves, the sunset of their life, then they chose a very unreliable way. I would also ask them how I was supposed to live now. At that my mother would lower her head and avoid my eyes. My father would spend the night in his shop. Together at dinner, we would scrape our bowls with spoons in perfect silence. The three of us just kept quiet and pretended to be satisfied with our life with no future.

In the spring time, if there was no war, a big fair would be set under Dragon’s Neck’s ramparts. That spring, there also was a fair instead of a battlefield. It was the fourth year since that swimming in the vanishing lake, and I still hadn’t seen a war. Merchants from the valley had to go through a laborious walk uphill that took them several days, bearing their bundles, staying in shacks for the night mid-way, and it was important for them to wait for the right moment, for several insanely sunny days, when not a single cloud was in the sky, and then lay out their goods in the grass. Scrolls of silk were unrolled with soft, silken rustle; bales of satin fell to the ground with a thud, revealing ornate birds to amazed looks; narrow-neck vessels with elegant carvings clinked in a long, drawn-out manner; gems blinked their colorful eyes on jewelry; spices smelled of unseen lands, and all these stood in lines, jingled, rustled like scales on the back of a petrified dragon, glinted in the sun within an arm’s length. All this attracted our people, craved for their love. Merchants knew that their long and laborious climb would be worth it. Dragon’s Neck would always have enough gold for everything. Autumn fairs that also happened when there was no war, were different, and I liked them better. It was not silver, rubies, copper, and gold embroidery that glistened in the sun then, but ripe, shiny plums, quinces, red apples, grapes sticky with juice, figs, pumpkins that looked like burnt, scarred pregnant bellies. It was nothing but a feast of naming; our mouths would get sore from saying all these words. We saw them only once a year. In the past, they say, sometimes once in several years, if there was a war instead of a fair. I wanted that season to last, to stay for as long as possible, for this blissful time was short, everything went bad very fast in our humid pantries, leaving only memories of colorful rows of fruits, and a soft explosion of their names in our mouths. Yet, autumn is a long way off, it is spring now, a season of dressing up, courtship, and cock-fighting. I even had no desire to go down along with everyone else. On the very top of the ramparts, on a merlon, there was a mass of rock that looked like cupped hands. It hugged my shoulders, shielding me from fierce winds, and partly from glances. Yes, the stone held me the tightest, so that was where I hid then. If I-she was to go down, it would be to turn over fabrics and buy colorful ribbons, although I-she did not have long braids to tie with them. Instead people expected I-he to go down, choose a bracelet or a ring there and give it later to a girl. After all, for all of them I was still a boy, a weirdo and a loner maybe, but old enough for marriage. Down below merchants were bustling, and amidst a river of fabrics, Zafran was looking up at me, laughing, making eyes at me, Zafran, a beauty who lived with her peasant parents across the street, who yesterday evening washed her hair topless, jingling her necklace and singing, for Zafran expected Lale-he to walk past her wicker fence, to look at her seductive bare breasts and thin waist, to have a burning heart ache for the whole night, so that he would find her in this hustle and bustle of the fair and buy her coin earrings to match that jingly necklace, or a belt, embroidered with silver, decorated with rings, for he saw how thin her waist was, or a ring to put on her finger albeit she always has dirt under her nails. And then he would take her to bow to his parents, and then to hers, and then bed her at his home, and afterwards another happy news would shake Dragon’s Neck—Lale, a boy who never saw a war, wedded Zafran, who never saw a war either, and they would have children, who might get lucky enough to not see a war as well. That was what Zafran’s necklace was singing about while she was washing, brushing, and braiding her hair, smoothing it with oil. I-she looked away, disgusted. Zafran, you little fool, my breasts are no less seductive than yours, they are just well hidden.

The fair slid down, leaving only colorful scraps on thorny branches here and there, and strong foreign scents that would slowly fall down like a fog as well. Every morning in Dragon’s Neck, even in summer, was as cold as that hour when the boys were swimming and I was watching them. Four years ago, on this day, I remember it so well. At dawn, we would go to the Stone Eye for water. Our breaths turned to vapor in the air, vapor becoming a tiny cloud of icy grains. The old water-carrier had metal buttons, a luxury he was proud of, for we rarely had anything from metal, not even from the scraps—all of it was used up for weapons. The old man bragged that he’d molded those buttons from the coins earned with hard labor, and no one dared to reproach him. If I worked as hard, one day I would have so many coins I could afford this luxury myself. But I would rather do without: cold covered that metal with intricate patterns; frosting stood out on it like salt, like a soul evaporating from the body, and I would never want to wear a portrait of my death on me.

Only two of us on our harnessed donkey, just a little younger than his owner, could reach the Stone Eye and not get our eyes poked out. A bypass road led across the pasture, and it was more even, but it took longer, and we were always afraid of being in the open. The Stone Eye was deeper than anything I could imagine. They said it reached lower than the roots of the ridge Dragon’s Neck stood on. It took an entire day to fill a barrel as tall as a man. Two hours for the way there before dawn, two hours for the way back after sunset, and in between the two of us just dragged and dragged full buckets out of the cold womb of the earth. The handle screaked so loudly that our eyes hurt. Other sounds joined this usual screaking, some faraway, unseen howls and clatter. It seemed those were demons we disturbed deep down howling, but this sound didn’t stop when we let go the handle, wiping blood off our palms, and it went silent after a couple of rueful squeaks. The old water-carrier was silent too, on our way home he bit his lip and pushed our cart through the pasture. The valley hummed, narrow like a gap between fingers; lights trembled and twinkled. “Troops over there,” the old man said at last. A war. This was how I saw it for the first time. We had been waiting for this for so long. At dawn, the troops were under Dragon’s Neck ramparts. After I climbed at my merlon, I saw their ranks, and a bit further their tents, fires, and hawks, circling round and squawking, drowning the clatter of the army. But they were all there, not in the hollow near the Stone Eye. And this allowed us to resist—so, we were going to fight. Colors flapped loudly; armors wet from the morning fog reflected sun beams; the army had a sharp, foreign scent; it glistened and blinked like the fair I’d missed.

The army’s commander came to the ramparts to talk to our governor. On his black horse, he looked so slender and fair-skinned like a bone toy we all had as children. A delicate piece. The creepiest entertainment for us was to guess whose bone a toy was made of. It was the only way to harness our fear, for bones were the only material not useful for war and suitable for making toys that we had. When the enemy commander appeared, our men burst out laughing and scolding the kid who dared to threaten them. Then they took a good look at him and fell silent. He was not a kid, and his thin body was ringing with the same strength and danger as a bowstring with an arrow that would cut through your throat a moment later. He had a fiery crop of hair, he glowed like a torch among the locals with black hair and no less black faces; he knew our language; he watched us with pride and spoke with dignity. He knew well why he came here, and that was the scariest thing—he was not trying to gain the right to go further, he was not planning to make us pay tribute or claim our treasures. He wanted Dragon’s Neck itself. He came here to get the key, the gate, and the road to it. He suggested to the town’s residents to leave in peace, take all their belongings, their gold and jewels, promising that no one would chase after them. Lifting his face up, he seemed to be looking at me, motionless behind the merlon; wind flapped white cloth on his sleeve. Bright red spots showed up on his white cheeks, visible even from above. ‘He is sick’, I thought and felt dizzy as if I was sick myself. Hearing his suggestion, our governor cursed and spitted down from the rampart. The stranger turned around, spurred the horse, and galloped to his army. Thus, a war. His figure cut the landscape in half. I nearly tore my nails trying to hold on to the stone with my last ounce of strength.

In the old chronicles of the sieges the land did the only thing—it hummed from cannon shots and fires. I dreamt to hear this sound but it didn’t come. The enemy commander knew his craft. Dragon’s Neck has been on earth for a long time and its fame reached to the world’s edge. It was long ago that fools would come to our ramparts with cannons. Now, having learned from the mistakes of others, commanders knew that cannons were useless—they wouldn’t break through our walls. So many dead were bricked up in masonry to reinforce it, that no army of living could conquer it. It would be much wiser to bring plenty of well-fed soldiers, siege us, find a way to receive provisions, and wait. And this commander wasn’t going to waste his cannon balls and people either. He came to starve us into surrender.

Our biggest fear came to life in the middle of summer: our sacred wells got salty. We had some food and water stored, but it wouldn’t last for too long. It didn’t rain. Dead cats and dogs lay in the streets. People tried to drink salty water from the wells, but after two of them died from fever, our governor strictly forbade it. We needed any pair of hands that could fight for this town, he said. He also said that in case of need we wouldn’t be able to eat bodies of those who died from fever and not from exhaustion. The time had come to talk about things no one liked. Dragon’s Neck, like everything else in the world, was vulnerable, it had its weak spots and its own history of defeat. A scroll that told about it lay in the far corner of the library in hope that it would be gnawed by hungry rats. Yet not a single rat ever attempted to eat up on the story on how once upon a time an enemy horde with a hellish flinging machine broke through a rampart and burst inside. They said we still carved children’s toys and knife handles from the bones left after that massacre. But the enemy was conquered, the ramparts patched up; only a small secret door was left in it. And an underground passage. It led to the valley near Dragon’s Neck. It was bad taste to mention it out loud—it was a road of cowards. Still, someone had to go through that passage to the well and see if we could get water from it.

I dreamt of ceasing to exist so desperately and for so long that I couldn’t have wasted that chance. After all, that underground tunnel no one had been to for decades could have collapsed and buried me; an enemy soldier could have shot me. And there was no one else to go through it. Except for my old teacher who admired my courage and agreed to accompany me. He hoped that we would get a horse, load our cart with two or even three barrels of water, and come back to save everyone. No, the governor said. A horse? What if you lose it? You might never come back. No, you can’t take a donkey either. It’s meat, and meat is more precious than gold now. After all, why can’t two men drag the cart themselves? It’s easy.

I knew that Dragon’s Neck used to bury outlaws alive, but this knowledge scared me for real for the first time when my head got caught in the plant roots hanging from the ceiling. These plants lived above, they shook the soil down into my hair, and we were underground, in a dark tunnel where we couldn’t straighten our backs up. Our cart kept getting stuck between the walls, pulling us back; the harness cut into our backs. But we were pressed for time, we didn’t have an entire day ahead of us, just, if anything, a short summer night. It was then that I discovered that breath leaked out of the body slowly, like water from a vessel, and what was left from it dried up at the bottom. It was then, when we were running all the way to the Stone Eye in darkness, without stopping, pulling our rumbling cart, when we turned the handle not with our hands but with our bare flesh, when we rolled our wet barrel on the cart, when we dashed back and glanced now and then at the sky to see if it was brightening up. Water turned out to be heavier than life and much more fatal than death. All the way back I silently urged an enemy shooter to come and put an end to my suffering, but no one came and it went on and on. Underground, I felt like the skin on my chest was ripping. I thought I fell to the ground. The old water-carrier who’d already lost his voice on our way there, tore up my collar and spread my clothes wide to help me breathe, and stood still with his mouth agape after he grabbed my breasts. I think I tried to scratch his eyes out. I had no tears—not a single drop of water was left in me.

The water we managed to bring was not much, but it was a hope, a chance, a sign that our resistance would continue, for we could go there again and get more. We were met with cries of joy like heroes; a man standing at the side of the road shouted something cheerfully, holding our donkey by its reins. The hands of strangers reached out to us from everywhere, and there was not a moment more terrible than when they did touch me. My mother rushed towards me, embraced me tightly, I shrunk from her and barely kept on my feet. At night, lying face down in the darkness of my room, I overheard her and my father speaking over their bowls of lentils and a full jar of water: “It grew up such a stranger.” It. Grew up. Such a stranger. These words were like bread, take them and eat them. I ran away from home and spent the rest of the night lying among the barrels of water in the town’s storehouse. Each of them was less than a third full. I didn’t know why people didn’t empty them—a barrel with no water in it might have looked like a dead body, first in a large cemetery of my first war. I recalled how wind has been throwing red flocks of enemy commander’s hair into his face. I knew nothing about him: who he was, where he came from, what was his name, who sent him to war, who waited for him at home. As handsome as he was, he might as well have been a prince. I heard that below, in the lush valleys, lay big cities that swallowed caravans passing through Dragon’s Neck, and princes lived in those cities. But it didn’t matter anyway. He was an enemy. Then I remembered suddenly: a long time ago, in that dark house I heard that my birth mother had been raped by an enemy soldier. It happened that only time when the conquerors broke through the ramparts and burst into our town. Everything we had left as a memory of that defeat was a patched-up hole in the ramparts, a tiny secret door in the new masonry, and me. Their defeat stared at them with my green eyes of a stranger. That cruel and such a human desire of my parents to turn a girl into a boy might have been an urge to mold something out of their defeat, something not that bitter. I was a stick in Dragon’s Neck throat to be either swallowed or spit out. But morning was coming on. I had to act. So, I made holes in the barrels—water seemed to give a sigh of relief going into the ground—and quietly sneaked through the secret door.

▱

They didn’t even notice me right away after I got into their camp, moving silently between the tents, wet from dew. Cold, heavy grass bent under my bare feet, keeping my footprints for long, and a guard, woken up from his predawn sleep, followed those footprints and suddenly put his knife to my throat. I said that I knew how they could take the town. Take the town? Dragon’s Neck? Yes, yes, take Dragon’s Neck. I was dragged to the commander’s tent and thrown to the ground. Here is a boy, they said, who claims to know something. A boy! I almost burst into tears. But I couldn’t let myself cry, I had to speak. And I did. I said they had to climb a little higher and occupy the path to the Stone Eye. Without water, the town wouldn’t last long.

He was surprised and kept silent for a long time, nervously fiddling with a silver button at his neck. I took that time to look around his tent. Fire crackled gently in a tripod; a groomed falcon in a red goatskin cap sat on a perch. I knew little about the life he came from, so I felt it rather than understood that he’d lived his life with a joyful dare, that he was not afraid of death, that he didn’t give up his luxurious habits even in the time of war. That made me like him even better.

“What’s your name?” I asked all of a sudden, sharply and boldly.

He looked at me, amazed. His surprise was beautiful and, as I discovered later, very rare. Though for the time I spent in his tent he already was surprised twice.

“Latif,” he said in a low voice. “And yours, boy?”

Boy! At that I finally burst into tears. He shouldn’t have, he shouldn’t have said that! I tore off my clothes as if they were on fire and burnt my skin. I couldn’t say anything when he asked what I was doing; I was choking with tears, ripping off my clothes till I had not a single thread on.
The falcon, scared by the noise, jingled the silver chain on its claw, flipped its wings and made a long squawk. Latif shivered too, he took the cap off the falcon’s head, and the bird calmed down right away, as if it felt better seeing with its own eyes what was happening to its master. The falcon was looking at me like at an unexpected danger, and its master too. I was standing on the carpet completely naked, I didn’t even try to cover myself, fire glowing on my skin. Latif came close to me, standing there, surprised, so much surprised, for the third time that night. Feeble morning light was seeping inside the tent. He raised his eyebrow and stroked my thigh with his fingertips. I shivered and closed my eyes.

▱

I couldn’t even imagine that I was this deep, deeper than our sacred wells, as deep as the Stone Eye. And he, when inside me, slippery like a crushed plum that slid out of its peel, and seemed so small in my arms, as if he could fall out and disappear any moment. I didn’t know how to feel like this. It all went on and was never going to end; that peculiar summer streamed down the cliffs, the autumn ended, rolled over the mountain ridge and fell into the abyss, and we were frozen in the snow in the dead of winter. At least it felt like that, when the fog pushed the tent curtain aside with its claw and let the tingle of the morning air in, when it touched my skin, when Latif sighed, when I could feel his weight on me less and less. Was he really getting smaller and slipping away? No, he was just getting up and covering himself with a dark blanket. And his falcon was still preening, like a couple of moments ago, when we were falling down on these pillows. In reality, this all happened very quickly.

“I need to pray. You wouldn’t jump at my back when I turn away, would you? No, you are not like that. You are haunted by your own shadow. Do you ever pray?”

I didn’t pray. We didn’t do it. I wouldn’t say that we had no beliefs. On the contrary, we firmly believed in our secrets and gold, in our ramparts and gates, in dragon’s eggs above them, in our stone cannon balls, in our sacred wells. But to say some words to them, to ask them for something—no, we didn’t know how to do it and had no desire to learn. It was us whom people came to beg. If I could, I would now ask Latif to not turn away, to give me his hand and his warm breath, for cold water from that vanishing lake, lost in wind thorn bushes, was rising to me albeit it didn’t rain. I would like to be taught prayers—so that I could repeat Latif’s words along with him and they would lay inside me as heavy as he was on top of me. He was saying them for so long.

In Dragon’s Neck that brought me up, each and every one could smell weapons. So, I knew that his sword was under the bed. It had a sleek skin and hissed quietly. Latif bowed his head very low, he was moving his lips, pressing palms to his face as if he was washing it. Two bones of his spine protruded at the hairline on his neck: the one closer to the back and to me a little more than the other. The sword would enter between them nicely and smoothly, with quiet “ssssssshshshshsh”; a sound an exhausted mother would sooth her baby with. His head would separate from the body but it would have enough life left in it for me to drink genuine fear from his eyes and look at his body convulsing. I could bring his head with me to Dragon’s Neck. I could be praised for that.

“Are you a prince?” I asked at last, keeping my eyes on his bowed neck, and, as it turned out, interrupted him. It is always easy to interrupt someone else’s prayer when you don’t know how long it lasts. But he wasn’t angry, he laughed.

“A prince? No. I am but a soldier. The king and the princes live far from here, in a very beautiful city. To get there, you must walk for many days and then sail across the sea. Can you imagine a beautiful city across the sea?”

“I can’t imagine a sea. What does it look like? I only know how letters of the written word for ‘sea’ look like, but when you let the scroll go it rolls up, the word disappears and there is no sea anymore.”

“If someone tells you that a sea is a vast water, don’t believe them. A sea is a magic glass that magnifies everything you have. If you bring your sorrow to it, your sorrow would turn into pain while you are at sea. If you have joy, you would get enough of it for an entire island. Your friend would become your brother and your father at the same time; your enemy would cut your throat and spill your blood into the water. From a small doubt, you would grow a demon in your bosom, while at sea. My falcon has never seen a sea either. I fed it by hand on this land. But you will see it, I will show you. I will take you far away, to that beautiful city, I will show the sea to you, and you—to the king and the princes.”

The falcon shifted from one claw to another on his perch, jingling his chain, turning his head, and skewing with his very human-like eye in turns at me and at his master, as if he agreed with him: yes, we are exotic creatures of this land, who else to show to the princes from a beautiful city if not us, you will take us to them, yes, indeed.

Latif moved silently, slowly, but precisely in the half-darkness of the tent, as if pressing himself into space. I thought that he was probably swift in battle, merciless and almost invisible until sometime, like a shadow of a fire. Unless his red hair gave him away. It would glow even in the thick darkness of the underground tunnel where plants moved their roots. The tunnel—yes, I almost forgot about it.

Now Latif was sitting across from me, cleaning his sword. Or patting, rather, for he was stroking it for no reason—the blade had no blood or dirt on it. Yet. Today they decided to attack Dragon’s Neck at last. No one believed it would be successful, Latif himself even less than others, but the soldiers got bored and had already started to rebel against aimless sitting next to their living enemy. The sword was beautiful, with tempered steel pulsating in dim light like a vein; the handle was thinner than they made at Dragon’s Neck, but his palm was thinner than our men’s palms as well, and the sword melted into it, becoming a part of Latif himself. He noticed my gaze.

“Are you jealous of the sword?” he asked with a laugh.

“What does it mean— ‘jealous’?”

“You are mocking me, aren’t you? Don’t women think that men, when admiring their weapons, forget about them? Am I wrong?”

“I don’t know how to be jealous. They didn’t teach me that. But I was taught about weapons. Also, my father is a blacksmith, so I can tell a lousy weapon from a good one. Why shouldn’t you take care of what saves your life? Seeing you cleaning your sword brings me joy.”

It took him some time to answer. “I have no one to compare you with, Lale from Dragon’s Neck. And why Lale? You don’t resemble this flower at all. You resemble my falcon.”

“Should I get a cap and have my eyes covered as well?”

“Sometimes that is what care looks like. Although you are unfair to me—I did uncover my falcon’s eyes. And yours, by the way, look nothing like it’s. They are so green, so outlandish. Covering them would give me chills.”

“Well, your eyes are exactly like your birds,” but you don’t resemble it at all.”

“So, the falcon embodies us both’. Latif smiled again. ‘You are so odd, Lale. As if you don’t know how to be who you are.”

“Just yesterday I was someone else; you are right, I don’t know how to be who I am today yet.”

“I don’t understand what you’re saying like one can’t understand a child. And I am very scared to leave you now. The battle will be fierce, I might not come back. I feel like you can call your shadow by name, but you don’t know the world and you don’t know people. As soon as you leave this tent, you’ll get lost. Soldiers are everywhere. It would be cruel to leave a woman to that.”

“Am I a woman? Please say this word again!”

“You are a woman, Lale,” Latif repeated, stifling his surprise. “A woman, a woman.”

This word pierced me like a bullet, like him. It was then that I made my final decision. Not every gate might have a key. I thought no one would ever get to me or to Dragon’s Neck. But since the key to me was found, I needed to make a sacrifice—to unlock another gate. And I mustn’t ever lose this key.

“There would be no battle,” I said. “You wouldn’t get killed. Your troops would easily march into the town. I’ll show you the way.”

▱

After my escape, I had been to Dragon’s Neck only once. On the same day Latif’s army climbed to the upper plain and occupied the valley near the Stone Eye. They wanted to poison it, but I persuaded them not to—it would take us many days to cross those lands on foot and there would be no other water for us nearby.

Instead, the soldiers sneaked into the town through the secret tunnel the following night and poisoned two sacred wells. The town was invaded when people were still in their beds. I begged Latif to avoid bloodshed and he heard my plea. However, the dwellers were so bewildered they couldn’t have resisted anyway. They all were herded to the main square and Latif announced that the town was in his hands, the Stone Eye too, that the wells were poisoned, but he wouldn’t destroy the town, wouldn’t burn it, but would let everyone unarmed leave it in peace, and would even mercifully let them get water for the journey. People cried and spit curses. They didn’t curse me for they didn’t know about my escape yet, and didn’t recognize me, although I stood behind Latif, but in women’s clothes and with a kerchief on my head. Without it I would have looked better, but everyone would have seen my short hair, the magic armor would have fallen from my shoulders, and I would again have turned into the creature I used to be.

Then I saw a long line of people, desolate and sorrowful, walking down the mountain path treaded so many times by caravans that paid hefty fee for that. Some of them turned around again and again to look at the abandoned town; women lamented, children led their little donkeys. My adoptive parents were among others, in that crowd. My mother kept turning around as well. For a moment I thought she was trying to spot me—for what it’s worth, although there was no hope—and this thought didn’t comfort me at all, didn’t evoke any feeling.

Then, Latif and I rode his horse along the empty streets. I wore a simple brown dress with bone buttons, my mother’s. I took it from our empty house, for it seemed good enough to stand before the princes in it. I had always meant to ask my mother whose bones those buttons were made of. Now it was too late for that. Latif said I was beautiful even with short hair, beautiful and wild, and that my hair would grow back, and he would tame me and teach me how to eat from his palms like his falcon did, how to braid my hair as I would certainly have it long one day, and how to be jealous of his sword.

Latif’s soldiers were dragging prisoners out of our dungeons. The captives went completely mad and didn’t want to tie ropes around themselves, couldn’t dare to leave their stone cells. At last they were dragged out, starved, filthy, weak. One of them was screaming all the time, tortured by the sun he was not used to anymore; only two were able to recall and say their names; and one of the soldiers recognized in the third one a distant relative of his, already mourned over at home.
I always wanted to have a look at those notorious prisons from inside. As children, we used to run up to them and peak down into the small cracks between the stones but could never see anything properly; I was a boy back then, I thought as if in a fog. Latif didn’t deny me this; he didn’t even seem surprised this time. We were tied together with a rope and lowered down. Pressed tight to each other, hugging, we noticed the light and the air disappear, give away to a thick, pitch-dark sweltering heat. It was wet at the bottom and reeked of decay and sewage, bones scattered in the corners. We made love there, to our own surprise, heavy, as if drenched in honey, and for long, for so long. Between the thrusts, Latif gasped that he had never been in such a horrible place like the one I dragged him into. And I answered that my entire life was such a place. The dungeon was spacious, we could walk and move in between the levels. There was a small hole above us—big enough for a head but not for shoulders—that let in a little bit of light. They said that the prisoners here had bloody fights for the right to get a spot on the upper lever, near that petty hole to freedom. They said that once a prisoner, exhausted and thin, became so desperate that he tried to squeeze himself through that hole, breaking his bones and dislocating his joints, but got stuck and never freed himself. He didn’t move and shut out the last remains of air and light, so they just tore him to pieces. I was luckier—I left my prison and did it through the door.

Latif called out to the soldier who lowered us down, but he didn’t come for a long time and I suddenly thought that they were going to leave us there. But no, in a minute or two small stones creaked under his feet, and the end of the rope lying at Latif’s feet danced as if it was alive, ready to pull us up. Soldiers loved their commander as much as I did.

▱

The rain was pouring down for the fourth day in a row, rolling stones from the cliffs, flooding dungeons and poisoned wells, frightening horses and sweeping out the tools left in the yards.
‘We would have to stay here longer than I expected’, Latif said looking at the wall of water outside the window. He didn’t know what to do with himself, although the water falling from the sky was stubbornly trying to show that it did, it was trying to tie him to this land, to drown him in its stones. But he didn’t give in, he had to move—a large, huge army waited for him somewhere, much bigger than this one, and with that army he would go through strange lands, cut their cities and their names in half with his sword, and then he would reach the sea he had to cross to get to the city with the princes and the fogs so strange to breathe in.

“It’s a good thing that we have enough food and drinking water. Are you thirsty?” Latif asked me mockingly.

I laughed, stretching out on the bed, I changed a lot already. Aware of my depth, I learnt to think of him not as of a crushed fruit, but of a lightning. Laughter seemed to make my hair move and grow little by little. I felt like I would never get thirsty again. I lived, arisen from water—and despite it. If it wasn’t for this water, earthy and home-born, now poisoned and hateful, the water that raised me, I would have had nothing to offer to Latif. I exchanged myself for it, I traded myself for water, and I renounced it. Now only this outlandish, heavenly water seduced me, and though it was nailing us to the ground, though it tried to hold us down, it smelled differently, it spoke about the lands we would go to anyway, for we wouldn’t stay here for long. And once we leave, we wouldn’t stop until we reached the sea, and the sea was a vast water too, and it would explain us everything, and then Latif would show the falcon and me to the prince, and the prince—to us. The downpour was washing me off Dragon’s Neck, as I knew for sure that it was from those lands where long-limbed rains were born, coming here across the mountains, that my outlandish green eyes came too. They traveled all the way here and picked me.

 

 

 

Вода

Катерина Калитко

 

Усі пам’ятали війну. Інакше неможливо було існувати, ці спогади замінили нам хребти та частково – повітря. Усі пам’ятали бодай якусь, а коли в рідкісному міжчассі народжувалися ті, що жодної не застали, це дуже швидко виправлялося. Зазвичай саме тоді, коли в нових дітей прорізувалася чіпка й осмислена пам’ять, а хтось іще казатиме, що в долі не буває закономірностей. Отож, війну пам’ятали всі. І ще довкола було багато сиріт.

Мої батьки, єдині, яких мала, були несправжніми і вважали, буцімто мені дуже пощастило, коли вони мене всиновили. Я не переплутала слів, сказавши «всиновили». Так, вони зробили мені гірше, ніж могли зробити самотнє дитинство, голод, людська злість, жебракування і ночівля в траві просто неба. Вони завжди хотіли сина. Нікому не сказавши, що прийняли у свій дім дівчинку-сирітку, вони виростили з мене сина.

Мало чого я пригадувала про життя до них, тільки темний будинок, стелі в якому були такі високі, що я ніколи їх і не бачила. Єдиним господарем у тому домі був холод. Там жили сироти, сила-силенна дітей, які боялися одне одного і тулилися по кутках, плачучи або вишкіряючи майже звірячі ікла. Я була серед них. Пам’ятаю, вечорами притискалася вухом до стіни і слухала, як шашель гризе дошку. Цілий довгий вечір могла просидіти так. Деякі діти зникали з будинку, але постійно додавалися нові мешканці. Здається, ми тільки й робили, що тинялися у напівпітьмі по кімнатах, дехто плакав, не вгаваючи. Часом з’являлися тіні міських вдів, наче накреслені густою чорною фарбою на стінах, безгучно розходилися по кімнатах, гладили нас по головах, роздавали їжу, купали нас, латали одяг – і знову зникали. Якогось дня прийшли прийомні батьки – і я теж зникла з темного дому. Ніхто не пам’ятав, ким там була, звідки туди потрапила, я й сама не дуже добре знала, що собою являю, тож вони легко призначили мене своїм сином. Дали ім’я Лале, що ніяк не позначало статі. Усі діти тут носили квіткові імена. Рослинам не подобалися тутешні скудні ґрунти та ядучі тумани, які майже щодня переповзали гірський хребет. Тому дорослі вирощували замість них нас, дітей, ми так само гарно звалися і здебільшого покірно мовчали.

Старі люди, яких у нас шанували особливо, старість-бо діставалася у нагороду далеко не всім і майже напевно свідчила про обраність її власника, так от, ці старі розповідали, що колись у наших горах велет бився зі змієм. І хребет, на якому ми живемо – це сам змій, що скам’янів, коли гігант притиснув його до землі. Улоговина, в якій наше місто тулиться, як у гнізді – змієва шия, яку стискали колись могутні руки. Так місто і зветься – Змієва Шия. Круті ящерові боки, вкриті скам’янілою лускою, були нездоланною перепоною, до якої стікалися всі довколишні дороги. Змій простягнувся від обрію й до обрію, і потрапити в долину по той бік гори подорожні могли тільки через наше місто. Погоничі караванів платили нам щедре мито за право піднятися вузькою стрімкою дорогою, пройти крізь Західні ворота, потім по центральній вулиці, вичовганій, як мідне люстро, за століття мандрів, проминути всі двісті дворів і спуститися крізь ворота Східні, такою само стрімкою дорогою, у світлу затишну долину, де ніколи не було отруйних туманів, дощі живили родючі землі із рясними садками, де подорожі ставали безпечними та радісними. Спуск у ту долину тривав добу за доброї погоди. Увечері можна було провести з міста нових мандрівників, а вранці побігти на схил і дивитися, як вони все ще сходять донизу, вже маленькі й кумедні. Мешканці долини також платили Змієвій Шиї вдячну данину за те, що ми прикривали їх від ворожих навал. Якби можна було їсти й пити золото, ми б забули про голод і спрагу. Західні ворота були визолочені коштом міської скарбниці, зсередини над входом висіли два велетенських яйця – змієвих буцім – на мотузці завтовшки з мою руку; малою я любила вибігати назустріч караванам, а потім входити до міста, плутаючись між нав’юченими кіньми й верблюдами і роздивляючись дивно вбраних зайд. Золото на воротях тьмяно світилися, а в шкаралупі яйця, якщо задерти голову і подивитися знизу, видніла маленька дірочка. Дістатися до нашого міста означало врятуватися, його стіни були міцні й неприступні, об ці скелі розбилося вже так багато штурмів, а ще більше було попереду. І ще багато майбутніх сиріт з квітковими іменами. За наше місто завжди воювали. Воно було водночас брамою і ключем, його потребували всі, хто вів свої війська на завоювання нових земель. Ми воювали завжди.

А ще у нас були ідеальні темниці. Говорили, що в’язні в них починали розмовляти зі своїми предками ще задовго до смерті. Кам’яні мішки, облаштовані самою природою – кількарівневі печери, які заглиблювалися у вогке нутро землі, із товстелезними стінами та вузенькими проходами. Абсолютно глухі до стогонів та благань. Вони також приносили добрі гроші: коли чутки та пошуки сягали достатньо далеко, по деяких в’язнів приїздили цілі паломництва, привозили коштовний викуп і не менш коштовні обіцянки, благали принижено. Часом вдавалося домовитися, полоненого відпускали, але він зазвичай був уже геть безумний, здичавілий, і нікого не впізнавав. Інших полонених, особливих, навпаки привозили знизу, пропонували багато монет за їхнє утримання в наших темницях, і щоб навіть луна від їхніх імен більше не озивалася на землі. Забуття пожирало найбільше золота.

Я ніколи не бувала внизу. Ходити туди було далеко, небезпечно і без потреби. Не бувала. Чітко пам’ятаю день, коли почала думати про себе «бувала», «я-вона» – замість звичного «бував», але перше треба пригадати всі нескінченні нестерпні дні свого буття чоловіком. Хоча, якщо подумати, хлопчача шкурка принесла мені й трохи користі: дозволила вчитися читати й писати, а згодом і розгортати старі сувої в міській бібліотеці. Там я намагалася порахувати всі штурми та облоги, які ми витримали, але їх виявилося значно більше, ніж могла вмістити моя дитяча голова. Втім, я не пам’ятала жодного. Мій батько, коли розмовляли з ним про це, завжди твердив, що я, його син, мав би застати бодай один, але не пам’ятаю, бо то було надто страшно, щоб пам’ятати. І неодмінно зводив очі у небо, мовчки дякуючи чи то за моє спасіння, чи за моє безпам’ятство і своє спасіння, чи за все вкупі. Він був ковалем. Мати була доброю кравчинею, і одяг мені завжди шила тільки вона, навіть коли стала погано бачити. Ніхто інший не зробив би цього, не ставлячи непотрібних запитань. Вона називала мене «мій медовий синку», гладила по стриженій голові та худих смаглявих щоках, а за спиною говорила батькові, що боїться моїх бісівських зелених очей.

Із десяти років усі хлопчики мали працювати. Так опановували певне ремесло та заробляли кілька зайвих мідяків на сім’ю. Дівчаток вчили шити й вишивати, але моя мати ніколи б не стала вчити мене такого. Сподівалися, що я почну працювати коло батька в кузні, але я виявилася – виявився – занадто слабким для такого. Мене взяв до себе в помічники наш сусіда, водовоз. Він був добрий чоловік, завжди вважав мене за кволого хлопчиська і не навантажував роботою. Робота, треба сказати, була навіть почесною: вода для нас правила за велику цінність. Дощі бували, але вся життєдайна волога негайно стікала струмками вниз, у долину, і там буяло життя – нам на заздрість. Колись я сказала – сказав – батькам, що добре було би спуститися жити в долину – і за цим послідував добрячий прочухан: ми жили в гордому місті, і нізащо не згодилися б проміняти статус піднебесних воріт на якісь там два врожаї на рік. Прикусивши язика, відтоді я працювала – працював – мовчки.

Ми мали тільки два колодязі, священні й неглибокі: як пояснив мені старий водовоз, вода після дощів збиралася між шарами ґрунту і живила їх. Віщуючи довгу посуху, колодязі засолювалися, а потім води залишалося на дні, люди витягували відра, до половини наповнені піском. І навіть в найкращі часи вода з цих двох колодязів була зовсім не такою чистою і смачною, як з Кам’яного Ока, що за дві години верхи від Східних воріт. Воно було глибочезне, видовбане у породі, ніби це велет натиснув пальцем, коли душив змія, і завжди повне крижаної води. Ми рушали по неї тричі на тиждень. Дорога до колодязя була важка, робота наша – поважна, а вода – дорога. Люди, втім, радо платили за неї, ще й впихали мені в руки домашні смаколики, а коли й зайву монетку. Та головним нашим завданням було наповнювати водою діжки у людський зріст, що зберігалися в потаємній печері – аби був запас на випадок чергової облоги. У тій же печері був арсенал, і діти в час без основної роботи мали працювати ще й там: лічити й складати по кутках гарматні ядра, витесані з каменю, латати казани для смоли, гострити наконечники до стріл, наповнюючи ними скрині.

Старші діти з нами не працювали, натомість вправлялися у володінні зброєю. І як же ми теж прагнули скоріше вирости.

Якщо після цього всього залишався час, нам дозволялося бавитись. Але й ігор було не так багато. Я часто мріяла – мріяв – про краї, де є багато простору, щоби вільно бігати, і справжні могутні дерева, на які можна видиратися. Ті, що виростали на нашому камінні, заледве утримували на гілці кота. А мої приятелі, більшість із яких працювали, обробляючи скупі клапті родючої землі на штучно створених терасах разом із батьками, надвечір були надто втомлені, щоби бігати вузькими ризикованими стежками. Ми з хлопчаками найчастіше кидали кольорові камінці на площі між священними колодязями, або ж вправлялися у стрільбі з пращі чи з саморобних луків. Луки були аж ніяк не безневинні, якось мій товариш випадково підстрелив сусідчине козеня, і ми потім довго з веселим жахом згадували, як лементувала сусідка і як йому дісталося вдома. Я завжди відчувала, що зі мною щось не те, трималася на відстані, тому мені вдалося уникнути як передчасного викриття, так і набуття справді близьких друзів. У мене зате була власна забава, рідкісна, а тому коштовна. У заростях за цвинтарем, під самим східним муром, була улоговина, що після великої зливи перетворювалася на маленький став. Коли випадав великий дощ, я стрімголов бігла – біг – туди, чимдуж, поки над вогкими кручами ще не заклубочився туман, що краде стежки і роз’їдає очі; я купалася там, тобто купався, скинувши одіж, аж доки не починало судомити суглоби. За день-другий став зникав, ніби теж утікав туди, в долину, куди текли звідси й заброди-каравани, які я проводжала – проводжав – поглядом, аж доки не перетворювались на розсипані разки дрібного намиста. Якось мені заманулося показати своє озеро товаришам, і саме того дня «я-він» перетворилося в «я-вона».

Мені ще не було десяти, щойно пройшов дощ, ми бігли до озера наввипередки, продираючись крізь зарості вітряної колючки – її зграї завжди точно відтворювали напрямок та спосіб руху вітру на схилах. Мені довелося на мить спинитися, – якась гілляка роздерла холошу, обкрутила гомілку й сильно дряпала ногу, треба було її відчепити, – а хлопці вже були біля води, скидали сорочки, з розбігу із вереском стрибали в прохолоду ставка, здіймаючи бризки. Я дивилася й холола, але не від води – тільки тепер усвідомлювала, наскільки їхні тіла різняться від мого. Їхні вузькі стегна, вкриті темними волосками, ноги міцні, як пагони вітряної колючки, що дерлася на кручу до нашого народження і дертиметься після смерті, сідниці тверді, як зелені яблука-дички, та ще й з напруженими від холоду, стиснутими половинками, спини з рельєфними м’язами, підкресленими важкою працею, широкі плечі навіть у найхудіших хлопчаків – і на противагу їм я, грудка тіста, що мліла в теплі, випростувала ніжні білі кінцівки, шукала округлостей, щоб їх відтворити, згладжувала гострі кути, набрякала заборонено м’яко, важніла обіцянкою ніжності. І в кожного з моїх приятелів – знак їхньої статі, лише дітвацький полохливий бутон, ще й раптово скупаний у холоді, але в мене такої квітки ніколи не буде. Я наче раптом намацала невидиму скіпку, яка стільки років муляла, блукаючи в тілі. Я поле, яке витоптали кіньми, хоч воно й не було полем битви. Євнух, який навіть чоловіком не народжувався. Холод заповзав під одяг, лоскотав за коміром, у пазусі, і я розуміла, – так, тепер вже розуміла, – що не роздягнуся перед ними ані зараз, ані будь-коли ще, і що я ледве не виказала себе. Лале, Лале, іди до нас! Чого ти там застряг! – кричали мені товариші, але я тільки заперечно мотала головою, кричала у відповідь, що мені холодно, і перелякано куталася в одяг, що був моїм останнім захистом. Отупіло сиділа на камені, доки друзі накупалися досхочу, і ніколи більше в мене так не боліло ціле тіло, як тоді. З того дня я вже розуміла, хто я, але продовжувала бути тим, ким мене зробили, трималася ще далі від компанії ровесників, урешті ставши цілковитим відлюдьком, за спиною в якого підсміювалися. Але мені не боліло. Більше ніколи так не боліло, як тоді біля ставу, де я знайшла і остаточно загубила себе. Після того я ще кілька разів купалася в тому післядощовому ставку, вже на самоті, і вода щоразу здавалася мені гіркою, і наче здирала з мене шкіру зеленим язиком.

▱

З віком батьки почали усвідомлювати свою помилку: в нас просто не було майбутнього. Спільного принаймні. До мого дванадцятиріччя батько зробив для мене прекрасний ніж із лезом тонким, міцним і невблаганним, навіть сам виточив з кістки і оздобив різьбленням руків’я. Я покрутила ніж у руці, погладила пальцями візерунки, потім закинула під лаву: він дратував мене, ніби дражнився. Батько промовчав, йому вже не вперше було гірко. У вправах зі зброєю я – його син! – був уперто посереднім. Ще гірше стало, коли почалася кров. Мати суворо пояснила мені, що цієї крові слід соромитися, і навчила мовчати й ховати її. Вона так владно намагалася прищепити мені відразу до власного тіла, що я тільки більше, запаленіше починала цікавитись ним, всіма пульсаціями рідин, всіма його незнаними, але владними бажаннями.

Хлопці, мої ровесники та колишні товариші, один за одним знаходили собі наречених, кращих чи гірших, все одно. Я заздрісно роздивлялася їхніх дівчат: туго обтягнуті тканиною перса, талії, підкреслені поясами з мосяжними брязкальцями, довгі коси, прикрашені стрічками й квітками. Дивне було відчуття: як хлопець, я мав би знайти й собі наречену, але насправді мріяла стати нареченою сама, хоч і не вміла цього висловити. Для того ж, щоб у моїх батьків народилися онуки, я мала відкрити сімейну таємницю перед усіма, перекресливши наше спільне минуле. І навіть якби я змогла пережити всі насмішки й поговори після цього – зі своїм хлопчачим вихованням просто не знала би, що робити зі своїм майбутнім чоловіком, як йому догоджати. Ніхто просто не схотів би мене взяти. Вночі я безгучно ридала в постелі, підтягнувши коліна до підборіддя і кусаючи кісточки пальців. Моє тіло не слухалося нікого, воно невблаганно дорослішало, розсувало пошитий матір’ю одяг, ніби листя бруньку, груди вперто хотіли, щоб їх помітили, стегна й сідниці округлювалися, змінювалася постава, хода робилася до смішного плавною, геть не хлопчачою. Я плакала, бо не знала, куди з цим іти, що робити, моє тіло прагло незнаного, жага прокидалася щоночі, вогонь вирував усередині, гудів, виривався на волю, лизав стегна, до ранку перетворював мене на вуглину. Батьки теж не знали, що нам робити тепер. Я питала матір, навіщо вони так зі мною вчинили, і в неї не було відповіді. Спочатку говорила, мовляв, хотіли захистити. Мене? Від кого? Та й чи справді захистили? А якщо себе, свою старість – то вибрали для цього геть уже ненадійний спосіб. Ще я питала, як мені тепер жити далі. Мати на це тільки опускала голову і уникала мого погляду. Батько почав ночувати в кузні. Коли збиралися разом за вечерею – шкребли миски ложками у цілковитій тиші. Просто мовчали і вдавали, що нас усіх цілком влаштовує наше життя без майбутнього.

Навесні, якщо не було війни, під стінами Змієвої Шиї розгортався великий ярмарок. Тієї весни теж було торговище замість бойовища. Пішов четвертий рік від того купання в зникомому ставку, а я все ще не знала війни. Торговці знизу кілька днів поспіль тяжко підіймалися сюди зі своїми клунками, ночували в хижках на півдорозі, і важливо було вичекати момент, діждатись кількох божевільно сонячних днів, коли на небі не було ні хмаринки, і розкласти на тутешніх травах принесений крам. Із тихим довірливим шелестом розгорталися сувої шовку, глухо падали на землю тюки парчі, являючи здивованим поглядам химерних птахів, вишитих срібними й золотими нитками, тонкогорлий посуд з вишуканою чеканкою видзвонював протяжно, моргали кольоровими очима коштовних каменів прикраси, пахтіли незнаними краями прянощі, і все це разом шикувалося в лави, дзенькотіло, шурхотіло, ніби луска на спині скам’янілого змія, виблискувало проти сонця, до якого звідси було найближче, вабило наших людей і так хотіло їм сподобатись. Торговці знали, що їхній довгий важкий похід до вершини виправдає себе. У Змієвій Шиї завжди стане золота на все. Осінні ярмарки – теж коли не було війни, – відбувалися інакше, я більше любила їх. Тоді проти сонця відблискували не срібло з рубінами, мідь і золота вишивка, а стиглі й лискучі сливи, айва, червоні яблука, липкий від соку виноград, смокви, гарбузи, схожі на обпечені й пошрамовані вагітні животи. То було просто свято називання, оскома від перекочування слів язиком за щокою. Ці плоди ми бачили раз на рік, раніше, казали, траплялося й раз на кілька, якщо торговицю заміняло бойовище. У тому часі хотілося тривати щільно, густо, блаженна пора була скороминуща, у наших вогких коморах все швидко псувалося, залишалися тільки спогади про кольорові лави плодів і тихі вибухи їхніх імен на піднебінні. Та до осені далеко, тепер весна, пора прикрашання, залицянь і півнячих боїв. Навіть не хотілося спускатися вниз разом з усіма. На самому вершечку муру, на зубці, була брила, схожа на пригорщу, яка обіймала за плечі й затуляла трохи від шалених вітрів, а трохи від поглядів. Так, найтепліше обіймав мене камінь, в нього я сховалася і тоді. Якби зійшла – то хотіла б перебирати тканини і купувати барвисті стрічки, хоч і не мала довгих кіс, в які їх заплітати. Натомість усі чекали, щоб я спустився вниз, вибрав там браслета чи персня, якого згодом подарував бикотрійсь дівчині. Адже для всіх я продовжував бути хлопцем, хай дивакуватим і відлюдькуватим, але вже доспілим для шлюбу. Внизу галасували купці, а посеред ріки тканин, задерши голову до мене на стіні, сміялася й пускала бісики Зафаран, красуня Зафаран, що жила з батьками-землеробами на протилежному боці вулиці, що вчора звечора мила коси в обійсті, скинувши сорочку, і дзвеніла моністом на шиї, і наспівувала, адже Зафаран чекала, щоб Лале пройшов під їхнім перелазом, подивився на її голі звабливі груди й гінкий стан, щоб у нього заболіло серце і не вгавало цілу ніч, а тоді щоби він спустився до неї у веремію ярмарку і купив їй сережки з монет до того дзвінкого моніста, чи протканий сріблом пояс, прикрашений кільцями, адже він бачив, який тонкий у неї стан, чи каблучку на пальця, хоч під нігтями в неї завжди чорно, а тоді повів би її вклонитися до своїх батьків, тоді до її, тоді уклав би її спати в своєму домі, а тоді Змієву Шию стиснула би ще одна радісна новина: Лале, який ніколи не бачив війни, пошлюбив Зафаран, яка теж війни не бачила, у них підуть діточки, так, можливо, і їм не дістанеться війни, ось про що співало моністо Зафаран, поки вона мила, чесала й заплітала у подвір’ї коси, змащуючи їх олією. Я відвернулася з огидою. Зафаран, дурна Зафаран, груди в мене не гірші, тільки добре сховані.

Потім ярмарок сповз донизу, залишивши по собі тільки кольорові клаптики де-не-де на колючих гілках і різкі чужі запахи, але й вони осідали поволі, як туман. Кожен ранок Змієвої Шиї, навіть улітку, повен такого ж холоду, як та година, коли хлопці купалися, а я дивилася на них. Чотири роки, день у день, як я це пам’ятаю. Удосвіта ми їздили по воду до Кам’яного Ока. Видих ставав у повітрі парою, пара миттю перетворювалась на хмарку крижаних крупинок. У старого водовоза були металеві ґудзики – розкіш, якою він пишався, адже у нас рідко робили щось із металу, навіть негодящого, весь він ішов на зброю. Старий хвалився, що відлив ці ґудзики з монет, які отримав за важку працю, і ніхто не насмілився б йому дорікнути. Якщо я сумлінно працюватиму, колись теж матиму так багато монет, щоб дозволити й собі подібну розкіш. Я ж воліла обійтися без неї: холод помалював метал химерними візерунками, паморозь виступила на ньому, як сіль, як душа, що поволі випаровується з тіла, і я нізащо не хотіла б носити на собі портрет своєї смерті.

Стежкою до Кам’яного Ока, не виколовши очей, могли продертися тільки ми на нашому запряженому віслюкові, лише трохи молодшому за старого господаря. Можна було ще кружним шляхом, через пасовисько, там рівніше, але довше, і ще цей вічний наш страх буття на відкритому місці. Кам’яне Око глибше за все, що я можу уявити. Кажуть, що сягає глибше за коріння хребта, на якому стоїть Змієва Шия. Цілий день іде на те, щоб наповнити водою діжку в людський зріст. Дві години досвітньої дороги до колодязя, дві години додому затемна, а між тим ми годинами удвох тягнемо і тягнемо повні відра з холодної утроби землі. Корба вищить так, що аж болять очі. І ще якийсь новий звук додається до її звичної пісні, ніби стугонить і брязкає щось далеке, невидиме. Мені здається, що це виють демони, яких ми потривожили глибоко внизу, але звук не зникає й тоді, коли ми покидаємо корбу, стираючи кров із долонь, і вона, жалібно вискнувши раз-другий, тривожно замовкає. Мовчить і старий водовоз, тільки дорогою додому закушує губу і спрямовує нашу гарбу через пасовисько. Стугонить долина, вузька, як щілина між пальців, у ній дрижать і міняться вогні. Там стало військо, нарешті озивається старий. Це війна. Так я побачила її вперше.

Ми так довго цього чекали. Уже вранці, з першим світлом, вони були під стінами Змієвої Шиї. Видряпавшись на свій зубець, я бачила під собою їхні лави, а ще далі – шатра, багаття, хижих птахів, що кружляють і пронизливо кричать, перекриваючи людський гамір. Але вони всі тут і не зайняли видолинку біля Кам’яного Ока. Воно було передумовою опору – отже, ми будемо опиратися. На вітрі гучно ляскали знамена, обладунки, вогкі від ранкового туману, заломлювали промені, військо пахло гостро і чужо, сяяло і мерехтіло, як пропущений мною ярмарок.

До стіни на перемовини з нашим комендантом виїхав командувач їхнього війська. На вороному коні він був такий тонкий і світлошкірий, ніби іграшка з кістки, з тих, які всі ми мали в дитинстві. Тонка робота. Особливою жаскою розвагою для дітлахів було вгадування, з чиєї кістки вирізьблена іграшка. Тільки так можна було впоратися зі страхом, однаково іншого матеріалу, не особливо потрібного для війни і вільного для виготовлення іграшок, у нас не було. З появою чужинського воєначальника наші чоловіки стали реготати і лаяти хлопчиська, що явився їм погрожувати. Але замовкли, коли роздивилися. Він не був хлопчиськом, і його тонке тіло бриніло такою ж силою і небезпекою, як тятива, на яку лягає стріла, що за мить прохромить тобі горло. У нього було вогняне волосся, він сяяв смолоскипом серед тутешніх темних голів і так само темних облич, він знав нашу мову, він дивився гордо і розмовляв поважно. Добре знав, нащо сюди з’явився, і це жахало найбільше: він не добивався права проходу в дальші землі, не збирався накласти данину чи вимагати наших багатств. Йому потрібна була сама Змієва Шия. Прийшов здобути і ключ, і браму, і дорогу до неї. Пропонував жителям міста забратися звідси з миром, з усім своїм скарбом, винести все золото й коштовності, ніхто їх не переслідуватиме. Закидаючи обличчя вгору, дивився, здавалося, просто на мене, завмерлу за своїм зубцем, білу хустину на його рукаві тріпав сильний вітер. На білих щоках його мінилися ясно-червоні плями, які й з висоти було видно. Я подумала: хворий, і мені запаморочилося так, ніби хвора була я. На його пропозицію наш комендант вилаявся і плюнув зі стіни. Чужинець розвернувся, вдарив коня у боки п’ятами і поскакав до своїх. Отже, війна. Його фігура розрізала краєвид навпіл. Я ледве не вирвала собі нігті, з останніх сил утримуючись на камені.

У старих літописах, присвячених облогам, земля тільки те й робила, що стугоніла від гарматних пострілів і від пожеж. Я мріяла почути цей звук, але він усе не приходив. Командир ворожого війська добре знав свою справу. Змієва Шия існувала давно, а слава її сягнула крайсвіту. Це раніше телепні приходили під її стіни з гарматами. Тепер, вивчені на чужих помилках, воєначальники знали, що стріляти дарма, мури неприступні. У цю кладку вмуровано для міцності стількох мертвих, що їх не здолає жодне військо живих. Значно мудріше – привести багато ситих солдатів, облягти нас, забезпечити шляхи надходження провіанту й спокійно чекати. І цей полководець теж не збирався марно втрачати ядра і людей. Він прийшов виснажувати.

Посеред літа сталося те, чого боялися найбільше: священні колодязі засолилися. Ми мали запаси води та їжі, але вони вичерпувалися. Дощів не було. На вулицях валялися здохлі коти і пси. Люди пробували пити солону воду з колодязів, але після того, як двоє людей померло від спровокованої нею лихоманки, комендант наклав на це сувору заборону. Кожні руки, що можуть захищати місто, нам конче потрібні, сказав. Крім того, трупи людей, які помирають від лихоманки, а не від звичайного виснаження, не можна буде в разі потреби їсти, сказав теж. Наставав час заговорити про те, що нікому не подобалося. Змієва Шия, як і все на світі, була вразлива, мала своє слабке місце і свою історію поразки. У бібліотеці цей сувій лежав у найдальшому кутку в надії, що його стереблять голодні щури. Проте жоден щур так і не зазіхнув на історію про те, як чужинська орда з пекельною метальною машиною колись пробила мур і увірвалася всередину. Кажуть, що з кісток після тодішньої різанини досі різьблять іграшки для дітей і руків’я для ножів. Але ворога прогнали, мур залатали, лишили тільки малі потаємні дверцятка в ньому. І підземний хід. Він виводив у долину біля Кам’яного Ока. Говорити про це вголос вважалося непристойним, це була дорога боягузів. Проте зараз хтось мусив пройти тим ходом до колодязя і розвідати, чи можна буде роздобути води.

Я так довго і сильно хотіла перестати бути, що не могла проґавити цієї нагоди. Адже мене може засипати землею в тому підземному коридорі, де ніхто десятиліттями не бував, мене може підстрелити ворог. Та й більше нікому йти. Хіба мій старий вчитель пишався відвагою свого вихованця і зголосився піти зі мною. Він сподівався, що нам дадуть коня, тоді ми навантажимо на нашу гарбу дві або й три діжки з водою і повернемось із порятунком для всіх. Ні, сказав комендант. Якого ще коня, а якщо ви його втратите? Ви ж можете і не повернутися. Віслюка теж не можна. Все це м’ясо, воно зараз важить більше за золото. Зрештою, чому двоє чоловіків не можуть впрягтися в гарбу? Це ж легко.

Я знала, що в Змієвій Шиї злочинців колись закопували живцем, але вперше по-справжньому злякалася цього, зачепившись головою за коріння рослин, що стирчало зі стелі. Рослини ці жили нагорі, вони обтрушували землю мені у волосся, а ми були внизу, в темному коридорі, де не випадало розігнутися. Гарба чіплялася за стіни і тягнула нас назад, упряж різала плечі. Але ми квапилися, у нас не було попереду цілого дня, тільки коротка літня ніч, якщо тільки взагалі щось у нас було. Тоді я дізналася, що дихання теж витікає з тіла поступово, як вода з посудини, а рештки його засихають на дні – тоді, коли ми в пітьмі пробігли всю дорогу до Кам’яного Ока, не зупиняючись, зі своїм торохкотливим возом за спинами, коли крутили корбу вже не руками, а суцільним голим м’ясивом, коли викочували мокру діжку на воза, коли бігли назад, поглядаючи, чи не світлішає небо. Вода виявилася важчою за життя і значно невідворотнішою за смерть. Усю дорогу я подумки прикликала ворожого стрільця, щоб з’явився і швидко припинив цю муку, але ніхто не з’являвся і вона тривала. У підземеллі я відчула, що в мене репає шкіра на грудях. Здається, впала. Старий водовоз, який загубив голос ще по дорозі до колодязя, рвонув мені на горлі комір, розчахнув одяг, щоб полегшити дихання, і закляк з відкритим ротом, вхопившись за мої груди. Здається, я намагалася видряпати йому очі. Сліз не було – зневоднення.

Води ми привезли зовсім мало, проте це була надія, шанс, знак, що опір триватиме, адже можна піти і роздобути ще. Нас зустрічали радісними криками, як героїв, обіч дороги щось весело гукав чоловік, тримаючи повіддя нашого віслючка. Звідусіль тягнулися чужі руки, і не було митей жахливіших за ті, коли їм вдавався мимолітний дотик. Назустріч мені кинулася мати з міцними обіймами, я сахнулася і ледве втрималася на ногах. Увечері, лежачи долілиць в пітьмі кімнати, я почула, як вони з батьком говорять над своєю мискою сочевиці й повним глеком води: яке ж воно чуже виросло. Воно. Чуже. Виросло. Це теж слова, як хліб, візьми їх і їж.

Решту ночі після втечі з дому я пролежала між діжками з водою у міському сховищі. У кожній з них лишалося менше половини. Не знаю, чому жодної не вибрали до дна – може, діжка без води нагадувала б мерця і заклала б початок великому кладовищу моєї першої війни. Я згадувала, як вітер кидав руді кучері в обличчя чужинському воєначальникові. Я нічого про нього не знала: хто він, звідки прийшов, як зветься, хто відправив його на війну, хто чекає вдома. Може, він царевич, коли вже такий гарний. Я чула, що внизу, у родючих долинах, є великі міста, які ковтають каравани, що пройшли Змієвою Шиєю, і в тих містах є царевичі. Та однаково це не має значення. Він ворог. Потім раптово згадала: чула колись давно, ще в темному будинку, буцімто мою справжню матір зґвалтував чужинський солдат. Це сталося у той єдиний раз, коли мур Змієвої Шиї пробили завойовники й увірвалися до міста. На пам’ять про ту поразку нам залишилися тільки залатаний отвір в мурі, крихітні потаємні дверцята у новій кладці, а також моє народження. Мої зелені нетутешні очі були очима їхньої поразки. Можливо, навіть оте жорстоке і таке людське бажання моїх прийомних батьків зробити з дівчинки хлопчика було прагненням виліпити зі своєї поразки щось інше, не таке пекуче. У Змієвій Шиї я стояла поперек горла, мене треба було або виплюнути, або проковтнути. Але ранок наближався. Потрібно було діяти. Тоді я продірявила діжки – вода, здавалося, зітхнула з полегшенням, коли пішла в землю – і стала потихеньку прокрадатися до потаємних дверей.

▱

Мене навіть не одразу помітили, коли я увійшла в їхній табір і безгучно рухалася між мокрими від роси шатрами. Обважнілі холодні стебла прогиналися під босими ногами, довго тримали сліди, і якийсь вартовий, продерши очі від досвітнього сну, пішов по тих слідах і раптово приклав мені лезо до горла. Я сказала, що знаю, як їм взяти місто. Змієву Шию? Взяти? Так, взяти, так, Змієву Шию. Мене приволокли в шатро до воєначальника, кинули на підлогу і сказали: ось хлопчисько, буцімто знає щось. Я ледве не розридалася – хлопчисько. Але не можна було дозволяти собі сльози, треба було говорити. І я заговорила. Розповіла, що їм треба піднятися трохи вище і зайняти дорогу до Кам’яного Ока. Без води місто довго не протримається.

Він здивувався, довго мовчав, нервово крутив пальцями срібний ґудзик біля горла. За той час я трохи огледілася в його шатрі. У триножнику делікатно потріскувало полум’я, на жердці сидів доглянутий сокіл у червоному сап’яновому ковпачку. Я мало знала про життя, з якого він прийшов, та більше відчула, ніж зрозуміла, що він живе те життя з веселим викликом, смерті не боїться, а своїх розпещених звичок не зрікається навіть під час війни. Через те сподобався мені ще дужче.

– Як тебе звати? – раптом спитала я різко й зухвало.

Він зачудовано глянув на мене. Дивувався дуже гарно, але, як я згодом дізналася, вкрай рідко. Однак за той час, що я була в його шатрі, дивувався вже вдруге.

– Латіф, – відповів упівголоса. – А твоє ім’я, хлопче?

Хлопче! І тут я нарешті розридалася. Він не мусив, не мусив такого казати! Я зривала із себе одяг так, наче він горів і пік мені шкіру. Нічого не могла відповісти, коли він запитував, що я роблю, захлиналася риданням і дерла на собі тканину, доки не скинула все до останнього клаптя, до останньої нитки.

Сокіл, наляканий шумом, задзвенів срібним ланцюжком на лапі, затріпав крилами і випустив протяжний гострий зойк. Латіф теж стрепенувся, зняв з голови сокола ковпачок, і птах одразу заспокоївся, ніби йому легше стало, бо на власні очі бачить, що відбувається з господарем. Сокіл дивився на мене як на раптову небезпеку, пан його – теж. Я стояла на килимі абсолютно гола, навіть не намагался затулитися, і по мені танцювали відблиски вогню. Латіф підійшов до мене впритул, стояв і дивувався, втретє за цю ніч, дивувався дуже. Знадвору пробивалося кволе ранкове світло. Він сіпнув бровою і погладив кінчиками пальців моє стегно. Я здригнулася і заплющилася.

Навіть не уявляла, що я така глибока, глибша за наші священні колодязі, глибока, як Кам’яне Око. А він, коли всередині, слизький, як роздушена слива, що виковзнула зі шкірки, і ніби геть маленький у мене в руках, ніби от-от випаде й загубиться. Я не вміла відчувати себе такою. Усе це тривало і ніколи не збиралося закінчуватися, химерне літо стекло зі скель, осінь минула, перевалила за хребет і скотилася в провалля, що вже глибока зима знерухомила нас у снігах, саме так здавалося, коли туман відсунув кігтем запону шатра, впустивши всередину ранковий холод, коли він торкнувся шкіри, коли Латіф зітхнув, коли його вага стала все менше й менше відчуватися мені, невже він справді маліє і загубиться зараз? Але ні, він просто підводиться й запинається темним укривалом. І сокіл все так само замислено перебирає дзьобом пір’я в крилі, як і кілька митей тому, коли ми падали в ці подушки. Насправді все тривало коротко.

– Мені потрібно помолитися. Ти ж не стрибнеш мені не спину, коли я відвернуся? Ні, ти не така. На тебе полює власна тінь. А сама ти не молишся?

Я не молилася. Ми не молилися. Не можна сказати, щоб ми ні в що не вірили. Навпаки, ми міцно вірили у свої темниці й золото, у свої мури і ворота, і в змієві яйця над ворітьми, і в свої кам’яні ядра, і в свої священні колодязі. Але промовляти до них якісь слова, про щось просити – цього ми не вміли й не хотіли вчитися. Просити приходили нас. Якби я вміла просити, то й попросила би зараз Латіфа не відвертатися, простягнути руку і вділити мені теплого дихання, бо до мене підступає холодна вода малого зникомого ставу, загубленого в заростях вітряної колючки, хоча дощу і не було. Я б хотіла, щоб хтось навчив мене молитов, щоб зараз повторювати разом із Латіфом його слова, і щоб вони лягали всередину з тією ж вагою, що й він зовні. Він промовляв їх так довго.

У Змієвій Шиї, яка мене зростила, всі без винятку вміли нюхом відчувати присутність зброї. Так і я знала, що його меч лежить під ліжком. У нього лискуча шкурка і сичить він ледь чутно. Латіф похилив голову низько, ворушить губами, долонями проводить по обличчі, ніби вмивається. Там, де закінчується волосся, на шиї чітко виступають два хребці, різкіше – той, що ближче до спини і до мене. Меч увійшов би між ними доречно і плавно, з тихим «сссссшшшшшшш», часом таким звуком знесилена мати заспокоює немовля. Голова відділилася би від тіла, але там і там залишалося б ще достатньо життя, щоб я встигла випити справжній страх з очей голови і побачити конвульсії тіла. Голову потім я могла би принести з собою у Змієву Шию. Мене могли би похвалити за це.

– Ти царевич? – спитала я врешті, не відводячи погляду від його схиленої шиї, і виявилося – таки перервала його. Завжди легко перервати чужу молитву, коли сам не знаєш законів її тривання. Але він не сердився, сміявся.

– Царевич? Ні. Я лише воїн. Цар і царевичі живуть далеко, у прегарному місті, до якого треба багато днів іти по суші, а потім пливти морем. Уявляєш, що то за прегарне місто за морем?

– Я не знаю, яке море. На що воно схоже? Знаю тільки, як виглядають літери написаного слова, але коли пускаєш сувій з рук, він сам згортається, слово зникає і жодного моря уже немає.

– Якщо тобі хтось скаже, що море – це велика вода, не вір йому. Море – це насправді чарівне скло, як збільшує все, що ти маєш. Якщо прийдеш до нього з печаллю, вона виросте в ціле горе, поки пливеш, а якщо є в тебе радість – її стане, щоб зробити серед моря острів. Твій друг стане братом і батьком водночас, твій ворог розітне тобі горло і виллє твою кров у воду, з маленького сумніву ти виростиш за пазухою демона, поки пливеш. Мій сокіл теж ніколи не бачив моря. Я вигодував його вже у цих землях. Але ви побачите, я вам покажу. Я повезу вас далеко, в те прегарне місто, покажу вам море, а вас – царю і царевичам.

Сокіл переступав на жердці, подзенькуючи ланцюжком, крутив головою, зизуючи зовсім людським оком то на мене, то на господаря, і ніби підкивував йому: так, ми дивовижні істоти з цих земель, кого ж, як не нас, показувати царевичам із прегарного міста, ти нас до них відвезеш, авжеж.

У напівтемряві шатра Латіф рухався тихо, повільно, але точно, ніби карбував себе в просторі. Я подумала, що в бою він має бути швидким, безжальним і дочасу майже невидимим, як тінь вогню. Хіба що видасть руда голова. Вона світилась би і в глухій земляній пітьмі підземного ходу, де ворушаться корені рослин. Підземний хід, так, я зовсім забула.

Латіф тепер сидів навпроти мене і чистив меча. Правильніше було б сказати «пестив», адже гладив його просто так, на лезі не було ані крові, ні бруду. Поки що. Сьогодні вони нарешті збиралися штурмувати Змієву Шию. Ніхто не вірив, що штурм буде успішний, у першу чергу сам він, але солдати знудилися і вже починали бунтувати проти безцільного сидіння поблизу живого ворога. Меч був гарний, загартована сталь пульсувала в тьмяному світлі, як жива жила, руків’я було тонше, ніж робили мечам у Змієвій Шиї, але й рука його була тонша, ніж у наших чоловіків, і весь той меч лягав і вливався у нього, ставав продовженням Латіфа. Він зауважив мій погляд.

– Ти ревнуєш до меча? – запитав, сміючись.

– Що воно – ревнувати?

– Ти дражнишся з мене. Хіба рідко жінки думають, що чоловіки в замилуванні зброєю забувають про них? Я помилився?

– Я не вмію ревнувати. Мене цього не вчили. А вправлятися зі зброєю вчили. Та ще й батько мій коваль, і добру зброю від поганої я зумію відрізнити. І чому б тобі не дбати про те, що рятує твоє життя. Я радію, коли ти чистиш меча.

Він відповів не одразу: – Я не маю з ким порівняти тебе, Лале зі Змієвої Шиї. І чому Лале? Ти зовсім не схожа на цю квітку. Ти схожа на мого сокола.

– На мене теж потрібно вдягти шапочку і закрити мені очі?

– Інколи так виглядає турбота. Хоча ти несправедлива до мене, очі соколові я якраз відкрив. І твої очі, до слова, зовсім не схожі на його. Такі зелені, нетутешні. Закривати їх мені було б лячно.

– Зате в тебе очі точнісінько як у твого птаха, та ти сам на нього не подібний.

– Отже, сокіл утілює нас обох, – Латіф знову всміхнувся. – Яка ж ти дивна, Лале. Ніби не вмієш бути тим, ким є.

– Ще вчора я була кимось іншим, а тим, ким сьогодні, бути я ще справді не вмію.

– Я не розумію, про що ти говориш, як не розуміють мови дітей. І мені дуже страшно тебе залишати нині. Бій буде жорстокий, я можу не повернутися. Мені здається, ти зможеш покликати на ім’я власну тінь, але зовсім не знаєш світу й людей. Щойно вийдеш за поріг цього шатра – загубишся. Тут всюди солдати. Жорстоко прирікати жінку на таке.

– Я жінка? Скажи це слово ще, скажи, прошу!

– Ти жінка, Лале, – тамуючи новий подив, повторив Латіф. – Жінка, жінка.

Це слово пронизало мене, як постріл, як він. І тоді я вирішила остаточно. Мабуть, не до кожної брами знаходиться ключ. Я думала, що до мене ніхто ніколи не підбереться, як і до Змієвої Шиї. Коли ж знайшовся ключ до мене, потрібна жертва – відмикання брами іншої. А цей свій ключ я нізащо не мала б загубити.

– Бою не буде, – сказала я. – Ти не загинеш. Ви увійдете в місто легко. Я покажу тобі хід.

▱

Іще тільки один раз після втечі я була на Змієвій Шиї. Того ж дня військо Латіфа підійнялося на верхнє плато і захопило долину біля Кам’яного Ока. Вони навіть хотіли отруїти його, але я відрадила – на багато днів походу по прилеглих землях жодної іншої води не було вже для нас самих.

Натомість солдати отруїли два священні колодязі, пробравшись до міста наступної ночі через потаємний хід. Містян захопили у їхніх постелях. Я просила Латіфа уникнути різанини, і він зглянувся на мої благання. Утім, всі були настільки розгублені, що спротиву чинити однаково не могли. Усіх зігнали на площу, де Латіф повідомив, що місто в його руках, і Кам’яне Око теж, що міські колодязі отруєні, але він не руйнуватиме, не палитиме і дозволить усім беззбройним із миром піти з міста, навіть милосердно пустить набрати води на дорогу. Люди плакали і плювалися прокляттями. Мене не кляли, бо ще не довідалися про втечу, і не впізнавали, хоч я й стояла позаду Латіфа. Але в жіночому вбранні та в хустці на голові. Без неї було б ліпше, але тоді всі побачили б моє коротке волосся, чарівний обладунок впав би з моїх плечей і я знову перетворилася б на ту істоту, якою була раніше.

Потім я бачила, як довга вервечка людей, спустошених і печальних, бреде вниз гірською стежкою, якою стільки разів спускалися каравани, заплативши їм щедре мито. Деякі раз-по-раз озиралися на покинуте місто, чутно було жіночі голосіння, діти вели своїх маленьких віслючків. Мої прийомні батьки були серед них усіх, у тій валці. Мати теж озиралася. У якусь мить я подумала, що вона хоче видивитись мене, а раптом, хоч надії і нема – і ця думка зовсім не зігріла, жодної іскри.

Потім Латіф віз мене на своєму коні спорожнілими вулицями. На мені була проста коричнева сукня з кістяними ґудзиками, материна. Я взяла її у нашому спорожнілому домі, вона здавалася мені гідною, щоб показатися у ній царевичам. Завжди кортіло спитати в матері, з чиїх кісток зроблено ті ґудзики. Уже й не спитаю. Латіф казав, що я прекрасна навіть із коротким волоссям, прекрасна і дика, а волосся відросте, а він мене приручить, навчить їсти з його рук, як їсть сокіл, заплітати коси, які я колись неодмінно матиму, і ревнувати його до меча.
Латіфові солдати витягали полонених із підземних темниць. Ті геть подуріли і довго не хотіли обв’язуватися мотузками, ніяк не наважувалися покинути свої кам’яні мішки. Нарешті їх таки вийняли, змарнілих, брудних, звироднілих. Один безперстанку верещав, наче недорізаний – його мучило сонце, від якого відвик; лише двоє спромоглися згадати й назвати свої імена, в третьому один із солдатів упізнав далекого родича, якого вдома вже й оплакати встигли.

Мені завжди хотілося поглянути на ті наші знамениті в’язниці зсередини. Дітлахами ми, бува, підбігали й зазирали у невеличкі шпаринки між камінням униз, але нічого так і не розгледіли; тоді я ще була хлопчиськом – подумала, як в тумані. Латіф не відмовив мені, навіть, здається, не здивувався цього разу. Нас обох обв’язали мотузкою і спустили донизу. Міцно притиснені, обійнявшись, ми зауважували, як зникають світло і повітря, поступаючись густій непроглядній задусі. Внизу було вогко, смерділо тлінням і нечистотами, по кутках валялися кістки. І ми кохалися там, несподівано для себе, важко, ніби облиті медом, і довго, довго. Між двома поштовхами Латіф сказав, задихаючись, що ніколи в житті не був у такому жахливому місці, як оце, куди затягнула його я. А я відповіла, що ціле моє життя досі було саме таким місцем. У в’язниці було просторо, можна було ходити, пересуватися між рівнями. Над нами був невеличкий отвір – голова ще пройшла б, а плечі вже ні – крізь який сочилося трохи світла. Розповідали, що тут бували криваві бої за право зайняти місце на вищому рівні, біля цього жалюгідного отвору на волю. Казали, що один в’язень, украй виснажений та худий, у відчаї поліз крізь той отвір, ламаючи кості й вивертаючи суглоби, але застряг і вже не зміг вивільнитися. Позаяк він і не ворушився, і затулив собою останнє повітря й світло, його просто роздерли на шматки. Мені пощастило більше – зі своєї в’язниці я вийшла, і вийшла через двері.

Коли Латіф гукнув на солдата, що спустив нас донизу, його довго не було, і я раптом подумала, що нас тут покинуть. Але ні, за якусь хвилину заскрипіли під ногами дрібні камінці і кінець мотузки, що лежав біля Латіфових ніг, затанцював, як живий, готовий тягти нас угору. Солдати любили свого командира не менше, ніж я.

▱

Злива не вщухала вже четверту добу, котила камені з кручі, заливала темниці й отруєні колодязі, лякала коней і змітала покинуте у дворах начиння.

– Нам доведеться затриматися тут довше, ніж я гадав,- мовив Латіф, дивлячись на стіну води за вікном. Він не знаходив собі місця, хоч вода, яка летіла з неба, вперто намагалася знайти це місце для нього, прив’язати його до землі, потопити в тутешньому камінні. Але він не давався, він мусив рухатися, десь чекає його велике, велике військо, значно більше за це тутешнє, з яким він ітиме через дивні землі, мечем своїм навпіл розтинатиме міста і їхні імена, потім вийде до моря, яке треба переплисти, щоб потрапити до міста, де живуть царевичі й тумани, які зовсім інакше вдихаються.

– Добре, що у нас є вдосталь харчів та питної води. Хочеш пити? – ніби збиткуючись, питав мене Латіф.

Я реготала, вільно витягаючись в ліжку, і була вже зовсім інша. Свідома своєї глибини, навчилася чути в ньому не роздушений плід, але блискавку. Від реготу волосся на голові ніби ворушилося і потихеньку собі росло. Здавалося, що я ніколи в житті більше не захочу пити. Жила, утворившись із води – і всупереч їй. Якби не ця, земна і тутешня, тепер отруєна і ненависна, яка мене виростила, я не мала би що запропонувати Латіфові. Я обміняла себе на неї, викупила себе за воду й зреклася її. Тепер вабила хіба що ця чужинська небесна, хоч вона й прицвяховувала нас до землі, хоч і намагалася втримати при ній, та однаково пахла інакше, промовляла про ті краї, куди ми підемо все одно, ми не затримаємось надовго, а потім, коли вже рушимо, не будемо спинятися ніколи, поки не дійдемо до моря, а воно теж велика вода і все нам пояснить, і вже потім Латіф покаже нас із соколом царевичу, а царевича нам. Злива змиває мене зі Змієвої Шиї, я-бо точно знаю, що саме з тих країв, де родяться довгоногі дощі, які, переступаючи гори, приходять до нас, примандрували сюди колись і мої чужинські зелені очі. Примандрували й вибрали мене.

 

 

Author

Kateryna Kalytko (1982) is a writer and a translator. She is an author of six poetry collections and two collections of short stories: “M.ystery” (2007) and “The Land of All Those Lost” (2017). In 2016 she was awarded the prestigious Vilenica Crystal Prize. Kalytko is the recipient of the Joseph Conrad-Korzeniowski Literary Award of 2017. She lives and works in Vinnytsia, Ukraine, and Sarajevo, Bosnia and Herzegovina.

 

Translator

Oleksandra Gordynchuk (1988) is a literary translator. She is a translator of eight books from English into Ukrainian. Her translation of “Water,” a short story from “The Land of All Those Lost” by Kateryna Kalytko, was shortlisted for The Käpylä Translation Prize 2018. She lives and works in Jersey City, NJ.